Після 31 року сімейного життя взяли церковний шлюб: «Хочемо і на небесах бути разом!»
Не буду лукавити і казати, що багато таких — неординарних особистостей — серед героїв сторінки «Любить! Не любить». І, мабуть, почувалася б не дуже комфортно, йдучи в родину народного депутата, якби не знала, зокрема з багатьох публікацій, яка у пані Ірини поетична душа. «Це не було кохання з першого погляду» А так тішила себе думкою, що у цієї жінки й кохання має бути особливим. Не втрималася, заговорила про це на початку нашої розмови з подружжям. — Спробуємо вас не розчарувати, — сказала на це Ірина Мирославівна. Щоб згадати, з чого почалося їхнє кохання, у моїх співбесідників — корінної лучанки Ірини Констанкевич і Миколи Сорокопуда із Сумщини — студентський спогад. — Ми вчилися у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, — розповідає Ірина Мирославівна. — Микола — на юридичному факультеті, а я — на філологічному. Хто вчився в радянські часи, той знає про студентські будівельні загони. Були вони і міжнародні: у Союз приїжджали дівчата з країн, як їх тоді називали, соціалістичного табору, а українська молодь їхала за кордон. І ми з Миколою в 1986 році потрапили в групу такого обміну — у Берліні працювали на реставрації Музею пошти. А ось, чи майбутній чоловік тоді подивився на дівчину якось по-особливому, то про це сам Микола Олександрович сказав: — Особливий погляд був ще у Києві. Коли ми з хлопцями прийшли на першу зустріч із тими, хто відправлявся до Німеччини, то зразу кинули оком — із ким же можна буде поспілкуватися? І на Ірину я звернув увагу. Дізналися, що їдуть із нами філологині, й свою цікавість вдовольнили — буде з ким поговорити. Так і сталося: ми бували в одних компаніях, потоваришували. Але, як сьогодні каже подружжя про зародження своїх почуттів, іскра пролетіла пізніше. — Микола старший за віком, — каже Ірина Мирославівна, — але був молодший на два курси, бо прийшов в університет після армії. Він став для мене хорошим товаришем. І тоді, коли ми повернулися з Берліна до Києва, то наше спілкування не обірвалося. Але все у нас починалося якось навіть комічно. Я намагалася познайомити його зі своїми подругами, щоб гарний хлопець не пропадав. Він приходив до тих дівчат попити чаю, поїсти (студенти завжди голодні), але далі справа не рухалася. Навіть знаючи Миколу рік, дівчина не підозрювала, що в його душі вже живе почуття до неї. Але все ж настав момент, коли обоє зрозуміли, що в їхніх стосунках має бути продовження. «Відро троянд для коханої за останні гроші» Їм на все життя запам’яталося літо 1987 року. 23 червня в Ірини день народження. Того дня у неї проїздом мала бути мама (поверталася з Мінеральних Вод, де відпочивала). Одне слово, Микола не просто йшов на іменини — він знав, що буде ще й зустріч із майбутньою тещею. — І я на останні гроші, — розповідає чоловік, згадуючи той день, — купив на Володимирському базарі всі троянди, що стояли у відрі одної продавчині. Їх було багато. І вони мали дуже колючі стебла — це вам не нинішні голландські. А що сорочка на мені була з коротким рукавом, то добряче поколовся. Коли їхав у маршрутці, жінки звільняли місце, побачивши мої страждання. — Букети були, — додає Ірина Мирославівна, — і для мене, і для мами. Обох вразив… Саме тоді й освідчився хлопець, руку і серце запропонував. Може, у когось і ефектніше все відбувається (в оточенні свічок, сердечок), але, як і тепер вважає подружжя, кількість візуальних ефектів не означає, що між двома людьми є найважливіше — та емоційна дуга, яка має їх з’єднати. І тут мусить бути «вклинена» історія з клоуном — іграшкою, що стала для моїх героїв своєрідним талісманом на все життя. — Коли ми були в Берліні, де, власне, познайомилися, — розповідає Ірина Мирославівна, — то Микола перед від’їздом додому купив м’яку іграшку-клоуна, а я якось проґавила і повернулася без сувеніра. І ось того пам’ятного літа, коли все і вирішилося у наших стосунках, попросила, щоб він подарував його мені. — Ірина знала, — каже жартома чоловік, — що я не зможу розлучитися з цим клоуном, тож зроблю їй пропозицію, і він стане нашим, спільним… А тим часом батьки Ірини не таким бачили її майбутнє. Жінка пригадує: — Принаймні в їхніх планах ну зовсім не було зятя-студента. Вони мали для мене іншого жениха — дуже хорошого і відомого в Луцьку чоловіка. Він знав моїх тата й маму, був для них найкращим, бо ж «і розумний, і статусний». Цей обранець батьків навіть чорну новеньку «Волгу» привіз і мені дарував, аби я заміж за нього йшла. Ясно, що цієї, на той час дуже престижної машини, Ірина не прийняла. — Бо ж вона, — каже Микола Олександрович, — мала бути прийнята разом із нареченим, а Ірина вибрала клоуна разом зі мною. Те, що довелося зробити вибір на користь студента в той час, як на другій шальці терезів — безбідне життя, благополуччя, свідчить про справжні почуття, котрі не «переб’є» навіть спокуса у вигляді «Волги». Знаючи, що з боку батьків Ірини буде тиск, вони тихцем у Києві занесли заяву в загс і поставили всіх перед фактом про своє одруження. А той клоун, який став їхнім спільним, поклав початок колекції — своєрідного оберега їхньої оселі. «Як і багато хто в буремні дев’яності, ми з торбами у Польщу їздили» Вони одружилися 22 листопада 1987-го. На пам’ятних знімках наречені — гарні, усміхнені, щасливі. Позаду всі, хоч і приємні, але непрості, як на той час, клопоти — це ж усе треба було «діставати». У день весілля, яке було в Луцьку, у ресторані «Волинь», як пригадують, зранку підморожувало, сонечко світило. А потім сніг повалив. До ночі насипало добряче. Сніг, як і дощ, кажуть, є доброю прикметою на багате життя подружньої пари. Хоч починалося все далеко не розкішно. — У трикімнатній квартирі моїх батьків, — розповідає Ірина Мирославівна, — жили великим кагалом: мої мама і тато, бабуся, молодша сестра, котра розлучилася і повернулася із сином додому, і наша сім’я. — Іруся трохи перескочила, — долучається до розмови Микола Олександрович, — те, про що вона говорить, то вже 1990-ті роки. –А починали ми з гуртожитку — то в мене, то в неї. І жили принципово тільки на свої кошти — Ірина мала аспірантську стипендію (вона вступила до аспірантури, пропрацювавши трохи у Луцькій СШ № 5. — Авт.). До своєї стипендії мені вдавалося ще трохи підробляти: у студентському містечку був двірником. Дружина ще в аспірантурі вчилася, а я за розподілом поїхав на Волинь, починав із Камінь-Каширської адвокатури. Син-первісток, якого назвали Орестом, народився через п’ять років після весілля, а донька, котрій дали ім’я Соломія, молодша від брата на сім літ. Діти, як каже подружжя, — дуже вимріяні. Коли батьки Ірини збудували собі дім, молода сім’я залишилася в їхній квартирі. Та після розв’язання житлового питання настала пора заробітчанства. Адже щоб зробити ремонт, потрібні кошти. — В університеті, куди я прийшла на роботу після аспірантури, — каже Ірина Мирославівна, — заробітки в дев’яності роки були так собі. Тим більше, що я мала лише пів ставки. Тож ми з Миколою у Польщу їздили — тягнули торби, щось там продавали, щось звідти везли. Ви уявляєте Ірину Констанкевич із «кравчучкою»? Ні? Я теж. Але, виявляється, і через це випробування подружжя пройшло. Та все, як кажуть, минає. Вони дітей виростили і дім свій збудували, куди переселилися десять років тому, і дві дисертації — кандидатську та докторську — Ірина Мирославівна захистила, ще й стала народним депутатом. «Іра, як же ви з Миколою ще не вінчані?» А повінчалися наші герої трохи більше року тому. Коли вирішили, що пора йти під вінець? Чи було це спонтанно? Коли про це зайшла мова, Ірина Мирославівна сказала: — Ми збиралися взяти церковний шлюб. А звершилося це після такої «останньої краплі». Якось у дівчачій компанії я була, і одна з колежанок, коли ми почали обговорювати, хто вінчаний з присутніх, а хто ні, запитала: «Іра, як же ви з Миколою ще не вінчані? Це ж може статися, що на небесах ви не будете разом!» Ось цей аргумент був найпереконливішим. Я прийшла того дня додому і сказала: «Колю, давай будемо ставити крапку в цьому питанні й вінчатися. Сукня у мене для такої оказії є». Таїнство вінчання було без пафосу. У церкву прийшли із сином та донькою. Не говорили про цю подію ні батькам, ні родичам. Вони дізналися вже пізніше, коли їм знімки показали. На мамин докір із приводу того, чому ж їм не повідомили, Ірина Мирославівна знайшла виправдання: «Це було напередодні вашого дня народження, тим більш ювілею. Не хотіли перебивати». … Ми дивилися сімейні світлини, знайомилися з обійстям, де живуть наші герої, бачили розкішну бібліотеку, ту, вже знану колекцію клоунів і, звичайно, розмова наша була далеко об’ємнішою, ніж те, що можна вмістити в одній газетній публікації. Бо ж окремою могла бути розповідь про бабцю Ірини Мирославівни Теклю — оберіг і символ родини. — Мені до неї дуже далеко, — казала пані Ірина, — це був авторитет для нас. Те, що вона мені дала, я, на жаль, не дам своїм дітям, онукам. А чого варті мандрівки сімейства автомобілем, під час яких Ірина Мирославівна читає книжку. Не поезію («бо вона в дорозі розслабляє, а Микола за кермом, то треба, щоб був зібраний»), а прозу. Наприклад, видання «Наші у світі». — Дуже цікава книжка, — каже Ірина Мирославівна. — Це як елемент нашої національної гігієни — треба для початку знати сотню видатних українців, які відбулися у світі, як великі люди, потім — другу, третю… І коли ти обростеш таким багатством, то будеш себе по-іншому почувати. Після таких слів по-особливому сприймається зізнання Миколи Сорокопуда з приводу того, що йому дуже цікаво з його дружиною, бо від неї «дізнався багато того, чого не знав». Одне слово, як добре, що колись закохався в цю філологиню і почуття виявилися взаємними.
Comments