Ірина Констанкевич: «Від любешівських людей я набираюся світла й енергії»


Минулої п’ятниці Ірина Констанкевич вкотре побувала у Любешівському районі. Цього разу у напруженому графіку вона віднайшла можливість зустрітися із колективом редакції газети «Нове життя», аби у спокійній обстановці поспілкуватися про справи депутата, про те, як вдається поєднувати, здавалося би, непоєднуване і при цьому не втрачати життєвої простоти, людяності та доброти. Адже, хай би що не говорили скептики, а далеко не всі депутати українського парламенту щомісяця відвідують свої райони, аби зустрітися із простим людом, дізнатися його проблеми; не всі мають громадські приймальні, котрі працюють щодня і куди кожен може звернутися; на жаль, не всі так затято відстоюють спрямування коштів у прості сільські глибинки, як це робить Ірина Мирославівна. І цьому не заперечить навіть найзапекліший критик. Тож як працюється депутатці, яка обрана по 23 виборчому округу, як вона оцінює нинішню політичну ситуацію в державі та про багато іншого – у розмові журналістів «Нового життя» з Іриною Констанкевич.

Любешівщина: про зроблене і задумане

  • Ірино Мирославівно, за роки Вашого депутатства по всьому округу і зокрема по Любешівському району реалізовано дуже багато проектів. Чи загалом задоволені тим, як впроваджується задумане? І як оцінюєте економічно-соціальний розвиток наших територій?

  • Якщо чесно, хотілося би значно більшого. Хоча з одного боку, задоволена, що на Любешівську об’єднану територіальну громаду йде інфраструктурна субвенція. Значно гірше там, де її немає (це порівнюю із сусідніми районами, де не створені ОТГ). Але з іншого боку дуже хотілося би, щоб у Любешівській громаді  створювалися можливості для розвитку внутрішньої економіки, тобто були власні надходження. Бо уряд націлений на те, щоб поступово зменшувати цю державну субвенцію. Створюються нові ОТГ, їм теж треба давати гроші, а сума ж та сама залишається. Тим більше, наскільки мені відомо, уже зареєстровані такі законопроекти, що тим громадам, котрі створилися раніше, інфраструктурна субвенція буде менша. Це, так би мовити, були підйомні гроші, для «розкрутки». А далі треба шукати самим. От, наприклад, яскравий приклад - Прилісненька ОТГ. Там постійно надходять інвестиції, працюють, запроваджують все нове й нове. А значить, і є розвиток. Тобто, повторюся, треба запускати внутрішню економіку. І в цьому сенсі на Любешівщині хотілося би більшого руху. Адже не буде так, що хтось постійно даватиме. Колись це може припинитися. І що тоді?.. Потрібно бути готовим до всього. Тим більше, нині приходить до влади нова команда. Так, назад кроку у питанні впровадження децентралізації не буде. Але ж певні суттєві кореляції таки можливі. І це теж треба враховувати.

  • Яка, на Вашу думку, найбільша проблема саме у нашому районі великого масштабу, над вирішенням якої треба працювати?

  • Це можна зробити у контексті порівняння районів. Наприклад, у Маневицькому є багато переробних підприємств. Маю на увазі, сільськогосподарських, вторинну переробку, а не сировину. А це, відповідно, значний розвиток територій. У Любешові, на жаль, цього немає. І це – проблема, яку треба вирішувати. Тобто шукати інвесторів, закликати їх до себе, пропонувати щось цікаве. Тоді будуть і надходження, і дороги ремонтуватимуться, і розвиватиметься інфраструктура. Адже інвестор залучатиме кошти у цю територію.

  • Не злічити того, що вдалося реалізувати на Любешівщині за Вашого сприяння. Однак який проект виокремите як, на Вашу думку, найвдаліший?

  • Насамперед - зрушення питання будівництва Гірківської школи. Зокрема, залучення на це коштів із державного фонду соцеконому. Це було непросто. Адже коли обговорювався розподіл цих коштів, велася мова в основному про об’єкти, які були у всіх на слуху. Наприклад, та ж школа в Осівцях Камінь-Каширського району. Там люди дороги перекривали, акції організовували. А тут, на Любешівщині, було цивілізовано, тихо. Пам’ятаю, як вперше побачила Гірківську школу. Тоді було холодно, похмуро…  Про старе приміщення, де діти навчаються,  уже взагалі й не кажу, це не коментується. А ось нове, недобудоване… Мені стало боляче, бо ж скільки зусиль туди вкладено, а в результаті об’єкт перетворився на довгобуд. Ця школа стала своєрідним пам’ятником людської недбалості. А у нас таких пам’ятників не повинно бути! Коли почали роботу, треба її доводити до завершення. Зважаючи на це, ми і добилися виділення коштів на продовження будівництва навчального закладу у Гірках.

Щодо інших проектів, то багато працювали над вуличним освітленням. Лишень у Любешові вдалося провести реконструкцію освітлення по 11 вулицях. Ну, і школи, школи, школи… Головне завдання у нас було підтримати ці заклади вікнами, меблями, оснащенням. Бо це, переконана, дуже потрібно. Хоча мене часто запитували: «Що таке для школи сто тисяч гривень?». Відповідала: «Звичайно, для київської - це нічого. А для сільської і десять тисяч – кошти». Аналогічно дитячі майданчики. Теж скептики говорили, мовляв, навіщо гроші на  них розтринькувати. Наприклад, таке питання мені ставили щодо Щитиня. Пояснюю, що в цьому селі немає для дітей місця для розваг. І батьки самі створити майданчик не мають можливості, і сільська рада 50-70 тисяч гривень не виділить на це. А ми ж зробили для діток свято…

  • З останній реалізованих проектів що виокремите?

  • Найперше те, що вдалося зрушити з місця питання відбудови Любешівського технічного коледжу. Міністерка науки і освіти пообіцяла, що з державного бюджету в нинішньому році виділять 3,5 млн. гривень на реконструкцію і розбір завалів. То вже має бути найближчим часом. А загалом це питання можна було би вирішити уже давно. Але однозначно не така повинна була бути позиція ректора ЛНТУ у розв’язанні даного питання. Він мав не виходити з міністерства, добиватися, а не слати просто листи. Тобто просити,  вимагати, набридати, а не лише чекати. Якби Любешівський коледж був як окрема юридична структура, ми змогли би спрямувати на це кошти з обласного бюджету. А так цього наразі нереально зробити, адже це – державна структура, а отже, кошти можуть на неї спрямовуватися лише із державного бюджету. І все ж тішить, що питання таки зрушилося з місця. До слова, зрушилося і питання щодо діяльності технікумів та коледжів загалом.  

  • Ви маєте на увазі схвалення у другому  читанні законопроект №8321-д «Про фахову передвищу освіту»?

  • Так. Законопроектом відкривається вікно можливостей. Але найголовніше, що цей закон дає можливість функціонувати технікумам, коледжам і прирівняним до них училищам, які вже з наступного навчального року не змогли б здійснювати освітню діяльність.

Те, що обговорюється з людьми, лягає в основу подальшої діяльності

  • Ірино Мирославівно, кожна Ваша поїздка в округ – то спілкування з простими людьми. Звісно, кожна зустріч – особлива. І все ж, можливо, є такі, які Вам запам’яталися найбільше, тобто такі, які дали Вам поштовх подальшої невідкладної діяльності у столиці?

  • Слухаю запитання,  а ці люди вже стоять у мене перед очима. То – листоноші по селах. Пам’ятаєте, яка була паніка восени? Люди боялися, що залишаться без поштових відділень, а поштарі – без роботи. Велася надзвичайно активно боротьба. І таки, думаю, вдала. Адже по нашому округу закрили лише одне ВПЗ. Решту вдалося зберегти, щоправда, різними способами. Друга категорія – люди, які зверталися щодо дитячого харчування чорнобильців у школах. Пам’ятаю, коли вперше почула про цю проблему. Була зима, люди у відчаї, розповідають, чекають… Тоді відразу у декількох селах в один день підняли це питання. А загалом до мене  надійшло 24 звернення щодо дитячого харчування. Якщо чесно, цієї проблеми до Любешівського району я не знала. І не могла зрозуміти спочатку, у чому її суть, адже є кошти, є закон… Але, як вияснилося, тут дуже багато нюансів. І саме любешівці першими почали бити на сполох, тобто дали мені своєрідне завдання активно працювати у цьому напрямку. Ну, і ще відокремлю третю категорію, - учасники бойових дій, питання щодо захисту їхніх прав. Зокрема, зараз ми активно працюємо над вирішенням питання щодо збільшення вартості компенсації за невикористані санаторно-курортні путівки для бійців, розробки стандартів психологічної реабілітації, яких на п’ятому році війни й досі немає, врегулювання ситуацій із виділенням землі під індивідуальну забудову та садівництво. Тобто багато з того, що ми проговорюємо із людьми на зустрічах, мене скеровує на те, як вести себе у Раді. Наприклад, програма «Доступні ліки». Її ж так хвалили на всіх рівнях! А в одному із сіл Любешівського району мені людина сказала, що задихається від астми, а ліки, включені у програму, не допомагають. Тоді вперше підняли питання, що препарати, які були в переліку, неефективні. А у список їх включили лише тому, що вони дешеві. І нам вдалося добитися, аби ці ліки вилучити зі списку.

  • Тобто цьому дало поштовх безпосереднє спілкування із селянами?

  • Так. І це лише один випадок. Не раз мене запитують, навіщо я їжджу і збираю  проблеми. Та їх не збираю. Я просто бачу реальну картину і доношу її до найвищих органів влади. Адже, наприклад, коли у регіони приїжджає міністр, йому показують гарну картинку, де немає жодних недоліків. А депутат має можливість приїжджати туди, куди він визначає, і бачити все, як є насправді. Це я і роблю.

  • І все ж, якщо проаналізувати тематику Ваших зустрічей в окрузі, люди в основному звертаються до вас із проблемами. Тобто під час таких розмов отримуєте більше песимізму, аніж оптимізму?

  • Ні. Наші люди, а особливо любешівські, дуже великі оптимісти. Я набираюся від них світла й енергії. Якби не таке просте спілкування, мені було би тяжко. Адже, зізнаюся чесно, робота у Раді виснажує, а спілкування з людьми на окрузі додає сил. Коли у школах відвідую етнографічні кімнати, де є ткацькі верстати, автентичне вбрання, коли бачу щирі очі дітей, чую теплі слова підтримки від місцевих бабусь я надихаюся, набираюся позитивних емоцій надовго.

  • А такі емоції, мабуть, при роботі у парламенті вкрай необхідні. Особливо нині, коли в Україні доволі непроста політична ситуація. Як загалом Ви її оцінюєте?

  • Назвала б її броунівським рухом. Все невизначено, є багато сил доцентрових і відцентрових. Більшість людей живе і сприймає все емоціями. Тим більше, йдуть вибори за виборами. Немає єдності. Як на мене, існує тривога більшої сили, ніж віра в те, що у нас все добре. Президентські вибори відбувалися на емоційному рівні. І якщо парламентські вибори будуть 21 липня, вони теж будуть такими. Тобто люди обиратимуть не розумом, а емоціями. Якщо ж Конституційний суд не визнає Указ Президента конституційним і вибори влітку відмінять, а вони будуть восени, то відбуватимуться уже за новими правилами, тобто за відкритими партійними списками. І це вже несе загрозу, що наш округ, загалом Волинська область, може не мати свого депутата у Верховній Раді. Центр політичний тяжітиме на схід, південь України. А там дещо інші політично-національні цінності, орієнтації… Тому, переконана, зміни у виборчий кодекс не доцільні. У парламенті мають бути збалансовано представлені всі регіони нашої країни. В іншому випадку, на мою думку, партії просто «відірвуться» від життя, локальна проблематика їх уже не цікавитиме.

  • Якщо ж говорити конкретно про Вашу роботу як депутата, яка вона? Тобто на що спрямовуєте увагу?

  • Її можна розділити на законотворчу, представницьку і контролюючу. Я увійшла в комітет із питань позашкільної, професійної (професійно-технічної) фахової передвищої освіти та освіти дорослих, є його головою, тому відсотків шістдесят моїх законопроектів стосуються саме освіти. Два із чотирьох законопроектів, запропонованих і опрацьованих комітетом, стали законами. Думаю, показник у 50% - це дуже добре. Крім того, як суб’єкт законодавчої ініціативи розробляю законопроекти, які безпосередньо стосуються життя наших людей. Таких за роки мого депутатства є понад 140. Також подаю запити і звернення, а за період мого депутатства було скеровано їх загалом 1470. Ще один напрямок – робота у засіданнях сесій Верховної Ради. У мене 96% відвідуваності. Також маю право контролювати, як виконавча влада виконує закони. Щодо представницької функції, то у мене на окрузі працює чотири приймальні, тобто у кожному районі. Раз у місяць прийом громадян проводжу я. Щодня – мої помічники. Щотижня вони систематизують звернення громадян, усі клопотання і передають мені. Загалом в середньому у рік я маю 700-800 звернень. У той час у деяких моїх колег за всю каденцію може бути стільки. Вони не тримають приймальні на місцях, не практикують щомісячні зустрічі з виборцями. Я ж намагаюся це все встигати, бо вважаю, що саме таким чином найкраще тримається зв'язок із людьми. Хоча, зізнаюся, для цього потрібно дуже-дуже багато часу. І все ж я готова і надалі працювати у такій швидкій круговерті й надалі – з людьми і для людей!

  • Наталія Муха, для Любешівської районної газети "Нове життя"

  • Читайте новини на нашій сторінці у Facebook